Україна на перехресті: чи можливе відродження країни через зміну моделі територіального пристрою?

 

Україна в силу сталися у кінці 2013 – початку 2014 рр. подій виявилася до сьогоднішнього дня на перехресті історичних шляхів, що вимагає від неї усвідомленого і об’єктивного вибору подальшого шляху дотримання і існування. Опускаючи дискусію відносно законності або незаконності усієї події в Києві, спробуємо сконцентруватися на проблемному питанні подальшого державного устрою країни, оскільки від правильності вибору моделі такого пристрою залежить, без перебільшення, саме існування її на політичній карті світу.

Сьогодні Україна підійшла до точки біфуркації своєї історії, за якою лише два варіанти подальшої її долі, – або динамічний і прискорений розвиток як територіально цілісної держави, або попадання в зону дуже тривалої(гео) політичної турбулентності з перетворенням на «failed states»(держава«, що не »відбулася), схожий на стан Сомалі або М’янми. Вірогідність кожного з двох описаних варіантів сьогодні складає 50 на 50.

Найважливіше питання, з яким країні належить визначитися буквально в лічені місяці, – це модель її державного устрою як формату існування суспільства, взаємовідносин між владою і народом, економічній моделі розвитку. Від правильності і рішучості нинішнього керівництва сформулювати і поставити перед суспільством цю проблему і у результаті залежатиме, без малого, доля країни.

Україна на перехресті

Усі 23 роки після отримання державного суверенітету в Україні не припинялася наукова дискусія відносно моделі адміністративно-територіального устрою держави. Адже ні для кого не секрет, що, наприклад, від найбільш раціональної організації і використання простору власної квартири залежить комфортність проживання її хазяїна. Рівно так само може розглядатися і питання адміністративно-територіальної моделі облаштування країни. Але усі ці роки дальші за розмови, а частенько звичайних політичних спекуляцій, справа не просувалася. Чи то з причини відсутності необхідних для цього фінансових ресурсів, чи то в силу спадкоємства звичної моделі управління і контролю за схемами грошових потоків, що склалися, чи то внаслідок цілого ряду інших, як об’єктивних, так і суб’єктивних причин, Україна продовжувала зберігати ту, що дісталася їй від Радянського Союзу модель адміністративно-територіального устрою і зав’язану на ній схему організації владної вертикалі. Ініціативи кожного нового президента країни зводилися лише до посилення контролю за фінансовими потоками в напрямі «Регіони – Центр» і підвищенню керованості регіональних олігархічних «еліт».

Україна, яка згідно Конституції, проголошувалася унітарною країною за формою адміністративно-територіального устрою, де-факто була так званою «квазіфедерацією» – унітарною державою, у складі якої в силу певних причин(найчастіше історичних, етнічних та ін.), що склалися, мають місце бути окремі автономні утворення. У Україні такою одиницею була Автономна Республіка Крим(АРК). І в цій моделі територіального пристрою Україна не була унікальною – таку ж модель мають і сьогодні ціла низка провідних країн світу – наприклад, Фінляндія, Данія, Іспанія, Китай та ін., – що дозволяє їм забезпечувати баланс регіональних, національних, економічних інтересів. Така модель вимагає найвищої майстерності від вищого ешелону державного менеджменту, який повинен виступати в ролі «політичного ювеліра». Але Україна не вивчила досконально подібну модель територіального управління, в країні, на жаль, не знайшлося талановитих менеджерів для такої роботи, у результаті був вибраний більше за просту, на перший погляд, шлях централізації і концентрації влади. Приклад тому – зміна конституції АРК у напрямі перетворення автономії на фікцію, поневіряння її якій би то не було самостійності в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики. Це супроводжувалося посиленням адміністрування усіх інших регіонів країни з боку центральних органів влади. При цьому накопичувалися протиріччя між центром і регіонами, супроводжувані коррупциализацией регіональних і центральних «еліт», їх не бажанням зважати на регіональну етнічну, економічну, ментально-історичну специфіку суспільства, що призводило до перманентних(особливо в період передвиборних кампаній) загострень питань, що зачіпали цивілізаційні основи існування країни. Замість того, щоб проводити політику гуманітарного згладжування і нівеляції питань, що традиційно розділяють українське суспільство(а це питання мови спілкування і діловодства, історичних оцінок тих або інших подій і осіб, векторів зовнішньополітичних орієнтирів), політичні лідери і партії намагалися «підігрівати» на них власний електорат, щоб виграти знову майбутні вибори на фоні загалом малоефективної економічної політики.

У результаті був отриманий практично безпрецедентний для будь-якої сучасної розвиненої країни результат: сталася поляризація суспільства на два антагоністичні ядра(табори, «партії») – Схід і Захід, в основній масі своїй діаметрально протилежних в поглядах на зовнішньополітичний шлях, оцінку історичного минулого, оцінки економічної ролі регіонів та ін. Якщо скористатися методами електоральної географії і простежити, як змінювалися результати загальнонаціональних плебісцитів і виборів з 1991 р., то можна побачити, що поляризація українського суспільства постійно зростала. Вималювалися два регіональні полюси політичних переваг, два ядра геополітичної потужності, що буквально перетворили країну в полі бою між собою. Українське суспільство у результаті виявилося єдине в одному: сформувався комплекс морального незадоволення від перемоги на виборах представників або «східною» або «західній» партії. При будь-якому розкладі в умовах жорсткої вертикалі влади переможцеві діставалося все. Україна втратила внутрішню єдність, де-факто розділившись на три соціально-ментальні зони: Захід, Схід, Центр(мал. 1). При цьому регіони Центральної України перетворилися на маргінальну зону «боротьби за електорат» між партіями Сходу і Заходу.

Мал. 1. «Три України» – результат політики жорсткої централізації і унітарної моделі адміністративно-територіального управління

Як видно з мал. 1, цивілізаційна межа між Сходом і Заходом на Україні не відповідає історично прийнятому уявленню про неї як про «розділ по Дніпру», або діленню на «Лівобережжі» і «Правобережжі». Межа з меридіональної спрямованості перетворилася в широтну, і вже з початку ХХ ст. відповідає не чітким межам течії річки Дніпро, а розмитій межі між Степовою і Лісостеповою природними зонами.

Доля усіх слабких держав бути не суб’єктом, а об’єктом світової політики. На жаль, Україна як країна з украй слабкою і нестійкою економікою, стала саме таким суб’єктом зовнішньополітичної боротьби між Сходом і Заходом в глобальному вимірі. І предтеча тому – концепція американського геополітика Самюеля Хантингтона «Зіткнення цивілізацій», що стала базовою геополітичною стратегією усієї американської зовнішньої політики післявоєнного часу. Авторський варіант схеми меж цивілізацій показував лінію фронтира між Заходом і Сходом якраз через територію України. Що усе, що відбувається сьогодні в країні і викладене вище прекрасно вкладається в цю концепцію. Політика багатовекторності Л. Кравчука і Л. Кучми сьогодні виявилася вже не життєздатною, і Україна зобов’язана зробити свій цивілізаційний вибір.

Але навіть не оглядаючись на глобальні «шахові партії» великих держав, життєво важливим для будь-якої держави є збереження його територіальної цілісності(«життєвого простору») і забезпечення громадського спокою, отже, це є одним з пріоритетних обов’язків будь-якої влади тієї або іншої країни. І в успішності реалізації владою цього обов’язку криються унікальні можливості переграти плани «великих зовнішньополітичних гравців». Є така можливість і у України. І для цього навіть не треба винаходити ніякої нової моделі розвитку або форми управління, досить лише детально вивчити світовий досвід і практики територіального управління. На наш погляд, фундаментальною основою виживання України як єдиної держави сьогодні являється необхідність проведення комплексної реформи її державного устрою – форми правління і адміністративно-територіального устрою.

Серед можливих форматів державного устрою один з компонентів не викликає сумнівів – Україна однозначно повинна зберегти республіканську модель. Але різновид її(президентська, президентсько-парламентська, парламентсько-президентська, парламентська) безпосередньо залежатиме від форми(моделі) територіального облаштування країни.

Варіантів вибору таких моделей насправді не так вже і багато: унітарна, федеральна, конфедеративна. Перша вже довела свою неспроможність, привівши до загострення усіх мислимих і немислимих проблем в українському суспільстві. Остання – конфедеративна модель як союз незалежних суверенних держав – в реальності властива сьогодні таким государствоподобним утворенням, як Боснія і Герцеговина і Європейський Союз, може характеризуватися як що не відповідає сучасним реаліям і потребам України. А ось модель федерального пристрою заслуговує на особливу увагу і розгляд.

Федеральні держави відрізняються від унітарних тим, що територіальні одиниці, що входять в них, мають ознаки державного суверенітету і є стійким союзом держав, самостійних в межах розподілених між ними і центром компетенцій і що мають власні органи влади.

Не існує єдиної універсальної моделі федерального пристрою, за великим рахунком в кожній сучасній федеральній державі вона своя. Серед федерацій загальноприйнято виділяти наступні їх різновиди: а) за принципом створення(генезису) – створене «згори»(конституційні) і створювані «знизу»(договірні); б) по особливостях конституційно-правового статусу суб’єктів – симетричні і асиметричні; в) по особливостях формування території – історико-культурні, національно-етнічні, змішані; г) по мірі централізації влада – централізована і децентрализованние; д) по праву виходу(сецесії) із складу федерації її суб’єктів – м’які і жорсткі(з правом виходу і без такого).

Федераціями на сьогодні є близько 30 країн світу, у тому числі США, Росія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Канада, Мексика, Індія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Ефіопія. Історичний досвід федералізму кожної з цих країн унікальний і заслуговує на окреме комплексне вивчення. Варто лише відмітити, що своїм існуванням в межах єдиних меж багато хто з них зобов’язаний саме переходу до федерального пристрою. Так, Канада є федерацією змішаного типу – і історико-культурною(регіони, населені англо-канадцами), і національно-етнічною(франко-канадці Квебека, ескімоси Нунавута та ін.). Така модель дозволила Канаді урівноважити інтереси усіх етнічних груп її населення і істотно вибити грунт з-під ніг сецессионистских політичних партій, що виступають за державну самостійність Квебека. На окрему увагу заслуговує Бельгія, яка абсолютною більшістю політологів оцінюється як штучно створену в 1831 р. державну освіту, що стала наслідком серії воєн «за іспанський спадок» 1701-1714 рр. протиріччя, що Накопичилися за багато десятиліть, між франкомовними валлонами і близькими до голландців фламандцями в мовній, економічній, політичній сферах спільного життя в умовах унітарної держави привели до того, що до 1993 м. Бельгія виявилася на межі реального розпаду. Ця країна в усіх прогнозах політико-географічної ситуації у світі фігурувала на першому місці в списку близьких до розпаду. Але в 1993 р. політичному керівництву країни перед загрозою реальності втрати країни вистачило мужності і сили волі відмовитися від традиційної практики унітаризму і організувати загальнонаціональний діалог відносно подальшої долі держави і реформування усіх сфер громадського і політичного життя. Так був явлений світу приклад того, що створена на національно-етнічній основі федерація, що базується на дотриманні і повазі засадничих прав і свобод усіх громадян, здатна не лише існувати як єдину державу, але і отримати нові імпульси для економічного розвитку і підвищення ролі країни на міжнародній арені. Реформування облаштування країни не завершене і сьогодні, виявляючи собою свідоцтво того, що це постійний еволюційний процес громадської згоди. Досвід бельгійського федералізму добре вивчений і описаний у безлічі наукових публікацій. У контексті Бельгії цікавий досвід Ефіопії, яка так само виявилася перед загрозою міжнаціональних конфліктів і територіального розпаду. До того ж, в 1993 м. Ефіопія навіть втратила частину своєї території – Еритрею. Цей факт протверезив керівництво країни і змусив зважитися на аналогічні бельгійським сценарії перезавантаження державного устрою з переходом до федеральної моделі. Не дивлячись на усі економічні труднощі, характерні для країни «Четвертого світу», досвід Ефіопії показує усю життєздатність федеральної моделі пристрою для країни, в якій в умовах унітаризму внутрішньонаціональні протиріччя досягли апогею і увійшли до стадії конфлікту.

Сьогодні Україна багато в чому повторює шлях і Бельгії, і Ефіопії. І якщо до 16 березня 2014 м. Україна мала усі шанси скористатися бельгійською моделлю і тим самим зберегти свою територіальну цілісність разом з Кримом, то сьогодні їй необхідно встигнути повторити вже досвід Ефіопії, щоб зберегти територію країни хоч би в тому урізаному вигляді, що є на цей момент. Інакше її чекає доля Сомалі – держави-химери на політичній карті світу, де-факто вже більше 20 років не існуючого в єдиних межах, а представлене «броунівським рухом» всіляких самопроголошених государствоподобних утворень. Але і тут показово, що в серпні 2012 р. Конституційна Асамблея Сомалі прийняла тимчасову конституцію, що визначає державу як федерацію. Запущений механізм загальнонаціонального діалогу.

Таким чином, навіть побіжний огляд світового досвіду показує, що в схожих сучасній українській суспільно-політичній кризі умовах світова практика має цілком конкретні рецепти збереження державності, потрібна лише політична воля для того, щоб ними скористатися.

У перспективі Українська держава має шанси збереження єдиного територіального простору, якщо зможе реалізувати перехід до децентрализованной моделі федерального пристрою за принципом жорсткої історико-культурної федерації. Це твердження засноване на наступних оцінках(з урахуванням вже втраченого Криму).

На сьогоднішній момент в Україні в цілому відсутні(за винятком окремих нечисленних маргінальних суспільно-політичних утворень з воєнізованим ухилом) чинники міжетнічного антагонізму і протистояння. Більшість населення як Сходу, так і Заходу країни усвідомлюють свою приналежність до української політичної нації(що не тотожно етнічному виміру цього поняття), і в абсолютній більшості своєму бажають збереження державної територіальної єдності. Потужних сецессионистских політичних сил в країні немає, як немає і масових політичних рухів, що відстоюють права національних меншин.

Мають місце істотні економічні диспропорції в територіально-економічній структурі, що обумовлює чинник невдоволення населення регіонів-донорів нерівноправним і несправедливим, на їх думку, характером перерозподілу доходів. Економічна децентралізація в пропорції 30% доходів – на потреби федерального центру, 70% – на власний регіон, в цілому здатна нівелювати цей чинник громадського незадоволення. Але тоді різко загостриться проблема виживання і переорієнтації економіки дотаційних регіонів країни, які кількісно складають абсолютну більшість(і в основному вони зосереджені в центрі і на заході країни). Тут можливий сценарій істотного зростання диспропорцій в рівні життя і загального соціально-економічного розвитку країни. Але механізми рішення таких проблем варто детально вивчати на прикладі розвинених федеральних країн, де вони з тією або іншою мірою успішності вирішуються.

Величезну проблему для української системи влади представляє її тотальна корумпованість і органічна срощенность з олігархатом. Населення усіх без виключення регіонів країни наочно переконується в тому, що навіть в умовах унітарної держави при наявних механізмах контролю за фінансовими потоками з центру, на місцях відбувається їх «освоєння» за корупційними схемами, а по-простому – банальне розкрадання. Не важко уявити собі розмах подібної діяльності в умовах економічного федералізму. Це той чинник, який багато в чому сприяв тому, що ідея федералізації не знаходила раніше і не знаходить сьогодні масової підтримки серед населення країни.

У Україні існує проблема незнання і нерозуміння основною масою населення засадничих принципів функціонування федеральних держав, моделей побудови стосунків усередині суспільств подібних країн. Це призводить до того, що продуковані окремими ЗМІ відверто фальшиві міфи в стилі «А хто у федерації вам платитиме пенсії? За це Київ тоді відповідати не буде»! широко поширюються серед широких мас населення, призводить до протидії самій ідеї федералізації. До того ж, в країні сьогодні розгорнута інформаційно-пропагандистська кампанія проти Росії в цілому, політики В. В. Путіна, якого звинувачують в розв’язуванні війни проти України, силовому відторгненні Криму, і, отже, усі пропозиції, витікаючі від політичного керівництва РФ по федералізації України автоматично оголошуються ворожими, спрямованими виключно на розкол і розпад країни. Це підкріплюється і побоюваннями центральної влади в Києві повторення історії з Кримом, який навіть в умовах унітарної держави зміг реалізувати сецесію, що вже тоді говорити про можливості подібного сценарію в умовах федерального пристрою.

Залишається дискусійним питання генезису, тобто принциповій моделі утворення федерації на Україні, а саме, як відбуватиметься процес її створення – «знизу» або «згори».

Модель створення федерації «знизу» можлива в умовах протистояння за схемою «влада — народ», коли через акції масової непокори, демонстрації незгоди з політикою центральної влади, в умовах різкого зниження рівня життя основної маси населення і закриття великих підприємств(в т.ч. градоутворювальних), в першу чергу в регіонах південного Сходу, самопроголошуватимуться «регіональні суверенітети» і робитися спроби організації різного роду плебісцитів. Такі процеси можуть стати потужною пропагандистською кампанією самої ідеї федералізації країни, що вже можна спостерігати в цих регіонах сьогодні. При цьому чим більша протидія з боку центральної влади буде цим вимогам населення південного Сходу, тим більшій радикалізації може піддаватися і сама ідея федералізації, з перспективою її переростання у вимоги повної суверенізації і самовизначення. І приклад успіху сецесії Криму на тлі обіцяючого зростання загального добробуту цього регіону тут буде першочерговим орієнтиром. Такий процес федералізації «знизу» обіцяє бути тривалим і зв’язаним з подальшим руйнуванням загальної державності країни. Якщо він не закінчиться «примусом влади до федералізації» країни, то може привести до розпаду України на декілька державних утворень.

 

This entry was posted in Результат. Bookmark the permalink.

Comments are closed.